Головна

Про нас

Бібліотеки району

Наш край Гощанщина

Туристичний маршрут Гощаншини

Віртуальна виставка

Інформаційні ресурси

Бібліотечному фахівцю

Електронні каталоги

Корисні сайти

Пустомитівська трагедія

Звичайне поліське село Пустомити. Гарні у ньому будівлі. Просторі, з великими вікнами, з сучасними меблями, телевізорами, холодильниками, пральними машинами, сучасними меблями. З'єднала його з районним та обласним центрами, сусідніми селами бруківка. По ній курсують автобуси.

Живуть у Пустомитах щасливо люди - землероби, робітники маслозаводу, вчителі, інші трудівники. Всі вони впевнено дивляться у день завтрашній. Усі прагнуть досягнути нових успіхів у праці. Створюють нові сім'ї юнаки і дівчата. Свої клопоти у дітей. Щодня їх чекають школа, бібліотека цікаві ігри. Та незвичайна у цього села доля. Така вона, як у білоруської Хатині, чехословацького Лідіце, французького Орадура. Чорною датою, в історію Пустомит ввійшло 17 грудня   1943 року. Того дня, приїхали сюди більше ста німецько-фашистських карателів, Щоб цей населений пункт стерти з лиця землі. 17 грудня якраз на Варвару гітлерівці спалили це село, знищили за різними даними від 350 до 500 чоловік, але в архівних даних згадується 485 чоловік. Знищили, спалили, сплюндрували село лиш за те, що його мешканці не хотіли коритися окупантам.

Жителі села, коли їх почали зганяти на майдан до молокозаводу, не уявляли, що їх чекає. Вважали, що буде сход, що на ньому знову вимагатимуть здавати для окупантів зерно, худобу, птицю, суворо дотримуватись порядків нової влади, що, можливо, когось привселюдно мають розстріляти чи повісити за непослух, зв'язки з партизанами.

А виявилось, що тоді всі пустомитівці йшли назустріч смерті. Фашисти почали заганяти жінок і дітей у клуню, що стояла поруч з молокозаводом, а чоловіків — на дяків двір на протилежному боці вулиці. І несподівано почалось найстрашніше — розстріл мирних, ні в чому не винних жителів. Падали один на одного, прошиті автоматними і кулеметними чергами, батьки й сини, діди й онуки. Востаннє пригортали матері до грудей немовлят, з повними жаху очима тулилися до них старші діти. Холоднокровне вбивали людей гітлерівські кати. Ні в кого не здригнулась рука, не защеміло серце.

Потім село оповив густий дим, воно все було у вогні, в повітрі запахло горілим людським м'ясом. З награбованими продуктами, худобою, майном карателі повертались у село Воскодави, де був розташований їхній гарнізон.

Ні, в Пустомитах не забули про той трагічний для села день. На щастя, є ще чимало свідків, на очах яких діялось це страхіття. Один з них Микола Карпович Пилипей. Йому тоді було лише 13 років. Микола Карпович пам'ятає тяжку історію рідних Пустомит, саме він допоміг членам історико-краєзнавчого гуртка "Літописець" заглянути в ті далекі страшні часи і написати історію Пустомитівської трагедії.

Ось що згадує Микола Карпович: Німецькі гарнізони стояли у Воскодавах. Вони часто навідувались як у Пустомити, так і в навколишні села. Хто втікав з дому, той мав клеймо бандита. Спочатку у німців були на службі українські поліцаї, але потім більшість з них втекла і на їх місце прийшли поляки. Ми жили на хуторі. Того дня разом з матір'ю ми поїхали у ліс, щоб набрати піску. У нас не було підлоги, то землю посипали піском. Батько з двома меншими дочками залишився вдома, а старші сестра Анна та брат Іван пішли до дякової хати, де розучували нові колядки. В безлистяному лісі було так тихо, що чути кроки. Раптом почалася стрілянина. Ми вискочили з лісу і мати наказала бігти додому. Я почав плакати і упиратися, бо боявся. І недаремно, бо німецькі колони уже оточували село. Неподалік лісу була хата одного вчителя. Тут часто збиралися повстанці. Бачимо, кілька їх, беззбройних, почали метатися по подвір'ю. Раптом німець, що замаскувався в рові у білому маскхалаті, почав по них стріляти. Це зупинило нас. Брат Іван ще з двома хлопцями побігли на Воронів. Туди ще був прохід, бо фашисти не могли одразу оточити все село, яке мало багато хуторів. Сестра Анна з кількома дівчатами сховалася у криївці. А батько, запроторивши двох малих дочок у льох, ходив по подвір'ю. Стрілянина в селі продовжувалась така, що аж гілляки з тополь падали додолу. Каральні загони зганяли всіх до центру села. Кілька фашистів заглянули на наше подвір'я, спитали, хто ще є крім нього. Батько сказав, що є діти в льоху. Переконавшись, що там справді тільки діти, наказали татові йти "на молочарню", тобто до молокозаводу. Батько поплентався, а назустріч йому літній німець. Він дав зрозуміти татові, що не слід іти до молокозаводу. Але підійшов інший ні­мець і погнав бранця далі. Раптом з'явився гітлерівський офіцер. Той, що вів батька, виструнчився і почав щось доповідати своєму начальнику. Батько, щоб не викликати підозри, не поспішаючи, звернув, як потім з'ясувалося, зі смертельної дороги. Він сховався у дворі напівспаленої хати. З печі почув го­лос. Там була жінка з маленькими дітьми. Двох діточок батько сховав під під­логу, а сам виліз на піч.

А тим часом, зігнавши кілька сотень людей у ближні біля молокозаводу великі хати і сараї, головорізи вбивали і палили мирне населення. За що така мученицька смерть? За нескореність. Побачивши німецькі порядки, населення почало чинити опір, міцнів антифашистський рух. Гітлерівцям це не подобалось і вони з літаків кидали листівки. Зміст їх - погрози - якщо місцеве населення не буде Фатерлянду допомагати, їх чекає смерть.

Заглянемо в архівні документи. Ось постанова прокурора Тучинського райо­ну Єлчищева про порушення кримінальної справи від 17 листопада 1944 року; "...розглянувши матеріали. Ідо поступили в прокуратуру, а також усні заяви громадян села Пустомити Тучинського району про спалення 500 мирних грома­дян німецько-фашистськими загарбниками, встановив, що в часи окупації з 29 червня 1941 року німецько-фашистські війська уже з перших днів окупації забрали 56 корів, 20 коней і багато свиней та овець.

У жовтні 1943 року німецька авіація в кількості 3 літаки бомбила Пустомити запалювальними бомбами, в результаті згоріло зі всім майном 40 хат. В грудні 17 дня 1943 року німецьким каральним загоном було оточено село Пустомити і зігнано до маслозаводу 500 осіб населення і всі вони були розстріляні, складені в штабеля в трьох будинках і двох сараях І підпалені. І всі трупи 500 чоловік згоріли. Розстріляно і спалено, в тім числі грудних дітей 149, старих жінок віком понад 60 років - 96, старих чоловіків віком понад 65 років - 53 і решта 200 чоловік молодь і чоловіки. В цю ніч було спалено 84 господарства".

Акт складено на основі свідчень очевидців громадян с. Пустомити Мосіюка Тихона Аврамовича, Захарчука Хоми Савовича, Бондаря Трохима Кузьмовича, Мирончука Матвія Митрофановича.

Скупі прокурорські слова, без метафор та синонімів, без порівнянь та іншої образної лексики. Однак без жаху в очах і колючих мурашок в душі не можна читати той протокол. Тож хіба може піти в забуття щось подібне?

Ні, не може, як і не може піти в забуття спогад Бондаря Трохима Кузьмовича. З палаючого сараю вдалися врятуватися Трохиму Кузьмовичу Бондарю. Будучи пораненим, він опам'ятався від сильного опіку. Через трупи односельчан виповз із приміщення і за димом почав тікати з села у ліс. Фашисти стріляли по ньому, але не влучили.

З лабети смерті, вирвалась і Ольга Метельська (дівоче прізвище Мосійчук). Кров холоне в жилах, коли слухаєш її розповідь.

Як і інших односельчан, карателі вигнали з хати матір, мене і 12-річного брата Петра (Батько того дня зранку виїхав а села по господарських справах). Було, наказано йти до молокозаводу. Брата завернули до гурту чоловіків, а мати, взявши мене на руки (мені тоді було п'ять років), - хотіла втекти, пішла далі. Але біля церкви перейняв нас німець, завернув назад. Коли поверталися, то, зайшли в один двір, я сховалася в сараї у солому. Та побачив нас каратель, прострочив автоматною чергою, запалив сарай. Пораненою мати заповзла зі мною у погріб, що був неподалік, тут стала на коліна і прикрила мене грудьми. Пізно ввечері нас знайшли ті, хто не був у селі і врятувався від карателів. Але мати вже була мертвою.

А брат згорів у дяковому дворі.

Один пустомитівець Андрій Пилилей на жаль, нема уже серед живих дядька Андрія. "Село здригалося від вибухів, запалало вогнем. Та і як не горіти, коли всі будинки були дерев'яні, зверху покриті солом'яними снопками? Крім того, майже в кожному дворі стояла клуня, де зберігалися зібрані з полів необмолочені жита, пшениці, ячмені.

Довкілля заволоклося густим димом. Здавалося, наче й сонце потьмяніло. Люди у відчаї кидались у вогонь, рятуючи добро. А воно бралося полум'ям уже у дворі, де стояв пекельний жар. Тут же селяни знесилено падали на землю, заламуючи руки до неба".

Двома-трьома днями пізніше кати атакували з неба села Сінне (нині Садове), Жалянку, Малинівку. А 20 жовтня, в середу, опівдні поливали смертоносним вогнем Пустомити. Те, що не довершили з літаків, доконали каральні експедиції на Варвару, 17 грудня.

Знову повернемося до спогадів Миколи Пилипея:

"Після того, як фашисти зробили свою криваву розправу, уже стемніло і вони подались з села. Хто уцілів, почав обережно виходити із схованок. Вдалось погасити ще три хати в селі. Решта, в тім числі й наш будинок, і вся живність у хліві, згоріли. Ще три дні живі хоронили обгорілі трупи своїх односельців".

Нині на місці цієї братської могили стоїть обеліск. Адже тут останки тих, хто загинув мученицькою смертю, спомин про яких ятрить вічну пам'ять.

Члени історико-краєзнавчого гуртка зібрали спогади односельців і записали їх у альбом під назвою "Пустомитівська трагедія". Учениця Мар'яна Шумило навіть презентувала цей альбом на конкурсі Всеукраїнської експедиції „Краса і біль України" у напрямку "З попелу забуття", і стала призером. Малатинські краєзнавці відшукали з різних джерел: з архівних даних, із спогадів свідків тих жахливих подій прізвища безневинних жертв пустомитівської трагедії.

Серед прізвищ тих, хто того 17 грудня трагічно загинув від фашистського вогню є сім'я Ткачука Гната Сидоровича: Ткачук Лікерія - дружина, Ткачук Марія - невістка, Ткачук Ольга - внучка, Ткачук Ярина внучка. Ткачук Марія -внучка. Ткачук Євгенія - внучка. ...Сім'я Бегала Петра Маріиио-ничїі. Дружина — Беган Мокрона, діти: Беган Ніна, Беган Василь, Беган Микола, Беган Ольга та інші односельці.

Зараз у селі уже немає людей з таким прізвищем. Кати навіки обірвали коріння генеалогічного дерева цієї родини.

Та відродилося це поліське село. Нині тут числиться 166 дворів, в яких мешкають 444 жителі. Місцева поетеса Людмила Іванишин так написала про Пустомити:

Святе, як хліб, моє село,

В війну сплюндроване катами.

В той день у ньому аж гуло,

Палало жертовними вогнями.

На цьому місці - людей спалили,

І рідні сльози тут пролили,

Щоб знову ти у нас було святе, як хліб, моє село!

Минають роки, десятиліття народжуються нові покоління. Та через літа, з вогню і диму, встають жертві — розстріляні, спалені, повішені. Вони на­казують нам: «Люди будьте пильні! Бережіть мир і щастя! Не допустіть повторення трагедій».

Під мас окупації на Рівненщині гітлерівські загарбники повністю знищили 176 сіл, спалили сотні хуторів. Ніколи не встануть і не розкажуть про, мученицьку смерть майже 201 тисяча батьків, матерів, братів, сестер, дружин, синів, дочок, онуків.

Ми все пам'ятаємо, ми нікого не забули і незабудемо.

В пам'яті людській і досі живе заграва давньої страшної біди. Щоб пам'яті вогонь не згас, ми свято бережемо ті скупі відомості про цих людей, що покояться в пустомитівській братській могилі.

З цією метою створюємо книгу пам'яті жертв Пустомитівської трагедії. Із 485 жертв пустомитівської трагедії встановлено імена 343 чоловік.

Ще спала затуманена земля

А небо вже здригалося у злобі,

Ніхто не знав, не відав, звідкіля

Летить війна з хрестами на собі.

Війна, хто пережив її, той знає скільки горя і страждань принесла вона людству. Скільки людських трагедій і страхіть принесла вона нашій мирній землі. Розпочалася 22 червня 1941 року і страшно відгукнулась масовим знищенням невинних людей.

Дві імперії: радянська і німецька зіткнулися в двобої. І хоч у другій світовій війні приймало участь 72 держави світу та радянсько-німецький фронт був головним де вирішувалась доля людства. Наша держава Україна стала буфером між цих двох імперій, що змагалися між собою.

Територія України була тимчасово окупована фашистами які чинили тут кривавий терор.

На території Рівненської області велися бойові операції проти фашистів регулярними військами 5 армії і 8,12, 22 механізованими корпусами, 10 танковою дивізією. На місцях вели оборонні бої партизанські загони та бойові дії УПА. У всіх була одна мета - звільнити наш край від фашистів.

Ішов третій рік війни - 1943 рік. Фашисти озвіріли винищували села і міста. На Україні було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл. А в Гощанському районі села Лідівка і Борщівка стерті з лиця землі. Спалено і наше село Пустомити. 17 грудня 1943 року 485 людей було загнано в клуню, що знаходилось неподалік сир заводу і живцем спалено. Це наші рідні, близькі, у когось батько, брат, сестра, дідусь, бабуся, мати, діти, а то і цілі сім'ї і родини.

Тільки в пам'яті людській і досі живе заграва давньої страшної біди. Щоб пам'яті вогонь не згас, ми свято бережемо ті скупі відомості про цих людей, що покояться тут.

З цією метою створюємо книгу пам'яті жертв Пустомитівської трагедії.

Щоб кожна людина, яка загинула в той чорний день була записана в цій книзі. Хай же цей запис стане останнім прихистком кожного з них, щоб не тільки тепер, а й через багато років згадати цих людей.

Присвячене пам'яті спалення с. Пустомити 17 грудня (Варвари). Роботу виконали члени Історико-краєзнавчого гуртка “Літописець”. Керівник вчитель історії Герасимчук Валентина Григорівна. (с. Малатин)