Гощанська централізована система публічно-шкільних бібліотек

Меню

Головна

Про нас

Бібліотеки району

Наш край Гощанщина

Туристичний маршрут Гощаншини

Віртуальна виставка

Інформаційні ресурси

Бібліотечному фахівцю

Електронні каталоги

Корисні сайти

 

Наш край Гощанщина

Але він не повернувся із бою...

Чорною сторінкою ввійшли в книгу історії роки війни з фашистською навалою, їх відлуння відчувається ще й сьогодні, особливо коли побачиш учасника тих страхітливих подій. А їх з кожним роком все менше.

Того далекого, 1944 року з невеличкого поліського села Матіївка на захист своєї Батьківщини пішли на фронт понад 30 молодих здорових юнаків та чоловіків. Повернулися додому менше половини... А сьогодні в Матіївці залишилися всього 2 учасники війни. Один із них - кавалер орденів Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки та багатьох медалей Микола Іванович Бакай, інвалід 2-ї групи. Свій бойовий він пройшов від рідного села до Східної Прусії. Коли йшов на фронт, то спочатку страх не покидав, бо ж війна є війна. Але бажання помститися за батька, якого німецькі поліцаї вбили в рідному селі, взяло своє. «Я вам, гади, покажу!» - думав тоді Микола Іванович.

В російському місті Пенза юнак опанував спеціальність кулеметника. А тоді його відправили на білоруський фронт за Брестом. Добре пам’ятає свій перший бій 14 січня 1945 року. Це було в Польщі, біля річки Вісла, Помічником Бакая був узбек Короваєв. Бій був запеклим і тривав день і ніч. Наказ був один і суворий - захопити німецькі окопи, вибити ворога з позиції" будь якою ціною. Після жорстокого бою лише вранці німці почали відступати до містечка. Перестрілка велась шалена. Коли ж Бакай глянув на німецькі окопи, то помітив фашистську каску. Наказав Короваєву дати кулеметну чергу по ній. Знехтував помічник, сказав, що то просто німець забув свою каску .А коли пішли в атаку, то виявилося, що то причаївся ворог, який відкрив по них кулеметний вогонь. Короваєва було вбито відразу, а Миколі Івановичу куля пробила біля коліна праву ногу. Стікаючи кров'ю Бакай доповз до рівчака і ліг. Повернутись чи піднятись не можна було - ворог помітить. З обох боків шум, дим, стрілянина. Коли глянув вздовж рівчака, то замітив за півсотні метрів німців, а недалеко від себе солдата із своєї роти, який сидів і постійно" коливався, тримаючи рукою своє підборіддя. Микола Іванович взяв гранату, про всяк випадок, і підповз до солдата. Як виявилося, у того осколком було відбито частину нижньої щелепи. Причаїлись, а коли стишився бій - обоє доповзли до своїх окопів. Солдати заривались в сніг. Гак кращою була вірогідність вберегтись від куль. Поранений Бакай місяць лікувався санчастині. Коли рана зажила Миколі Івановичу видали в: ручного кулемета І знов відправили на передову 2 Білоруське фронту. І ось знову підрозділ, де служив Бакай, готується, наступу. Командир роти Ботанік повідомив, що зранку 10.00 - наступ. Кожний в напрузі, в очікуванні 6окю.

Рівно о десятій ранку наші почали артпідготовку. Суцільний гул, свист, полум'я. "Тоді вперше відчув силу радянської зброї, - пригадує Микола Іванович. - Лісок, де причаїлися німці, за якихось 10 хвилин катюші перетворили на січку." Пролунав наказ: "В атаку." Бійці криком “Ура” кинулись в атаку на позиції фашистів. Німці не витримали і почали втікати. Бакай вів прицільний вогонь із кулемета по ворогу. Його напарник ледве встигав подавати диски: набоями. Але раптом в кулеметі заїв замок і диск не міг зайти в своє гніздо. Солдатові потрібно було хоч на якусь мить під вогнем ворога піднятись на коліно і вправити диск з набоями в кулемет. І тут сталося непоправне. Куля з ворожого кулемета влучила в ногу і розбила коліно. Встав. Хотів ще бігти. А нога вже теліпається. Помічник підхопив кулемет і пішов далі. Бакай відповз до окопів і там пролежав до вечора. Кров стікає, а перев'язати немає чим. Лише ввечері, коли бій закінчився, боєць помітив двох санітарів, які шукали своїх поранених, перевертаючи трупи. “Хлопці. Я ще живий. Допоможіть” - гукнув до них поранений. Підійшли. Підв'язали ногу і потягли в тил. Не далеко, але довго тягли в темряві. А німці щохвилини випускали ракету за ракетою, вишукуючи для снайперів цілі. Це було друге поранення Миколи Бакая, 2 березня 1945 року у Східній Прусії, в бою за містечко Мар’їн Ведер.

У санчастині йому відрізали перебиту ногу. А лікуватись відправили в Ульяновськ, в госпіталь. Там зачистили рану, а згодом вона зажила. "Дуже гарне було ставлення лікарів" - пригадує Микола Іванович. Тут мужнього бійця і зустріла звістка про Перемогу. Тоді приїхав у госпіталь генерал, також на протезі, і привітав всіх хворих, інвалідів з Великою Перемогою. “Ми всі, хто там був, просто плакали, не від болю, а від радості, - розповідає Бакай, - Прибулий генерал з хвилюванням говорив нам, які ми герої, яку війну виграли, якою ціною захистили Вітчизну”.

З Ульяновська Бакай направили в Куйбишев. Там і протез йому виготовили. Додому не писав що ногу вище коліна відрізали, щоб не турбувати маму. Написав, що просто поранило в ногу. Коли з Куйбишева в "товарняку" довезли до Рівного, то тут відчув, що таке одна нога. А як добратися до Матіївки? Попросив начальника станції допомогти йому добратися хоч за місто. Машиною підвезли до Городища, що біля Рівного, там переночував у якогось господаря. А на другий день на милицях дійшов до Тучина. 3нову нічліг. Вранці надів протеза і вийшов шукати попутній транспорт, щоб доїхати додому. На щастя, в Тучин приїхала односельчанка Зериха відвідати свою дочку, яку енкеведисти тримали під арештом. Вона й привезла з Тучина до Матіївки молодого, красивого, але без ноги, Миколу. Уже в селі, ввечері помітивши в дворі матір солдата, гукнула . " Марисько. Я тобі сина привезла." Та ще довго стояла, не вірила. Тоді Микола, пересилюючи біль у нозі, яку натер протезом, підійшов до воріт. “Добрий вечір, мамо. Це я...” і заплакали обоє - син і мати, що повисла у нього на плечах.

"А ти ж писав, що поранений у ногу?” - запитала мати, оглядаючи сина. Тоді й довелося показати рану. Материнського плачу додалось. Та що вдієш? Хоч так живий повернувся.

Довго не одружувався Микола Іванович. Статний, чорнявий, вродливий, хоч і без ноги, але приваблював багатьох дівчат. Одружився уже в 1946 році, дружиною взяв Ольгу Платонівну, свою односельчанку, яка щиро полюбила хлопця і він відповів їй взаємністю.

Ще на фронті, в окопах, при розмові із однополчанами, говорив, що коли виживе, повернеться додому і одружиться, то буде просити Бога, щоб у їхній сім’ї родилися лише дівчата - дочки, щоб не воювали як він, один у матері син. От Бог, мабуть, і почув це бажання Бакая: має він чотирьох дітей і всі дочки: Леся, Ніна, Рая і Марія. Всі вони роботящі, хазяйновиті, створили свої прекрасні сім'ї, а нині мають уже своїх дітей і онуків.

Не даремно він воював: наша держава вільна, незалежна, а його родина чесна, роботяща і має хліб і до хліба.
А підростаюче покоління вчиться у таких людей, як Микола Іванович Бакай, мужності, мудрості, витримки та бажання зробити своє життя щасливим.

Присвячений визволення України від фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні.
Роботу виконала Довгалець Оксана член гуртка "Літописець" Малатинської ЗОШ (с.Малатин
)

Гощанська дитяча бібліотека Бібліотека села Посягва

Бібліотека села Бабин Бібліотека села Тучин

Бібліотека села Бочаниця Бібліотека села