Повір у себе
Він не нарікає на свою долю
Далекого 1972 року в с. Симонів Гощанського району в сім’ї Ольги та Володимира Калеників народився третій син Сергій. Народився він із вродженою катарактою очей. Після закінчення місцевої школи вступив до лісового технікуму, що у Великих Луках, бо завжди мріяв про ліс, дерева. Провчившись там 2 роки, був змушений перевестися на заочне навчання в інститут лісового господарства ( м. Санкт – Петербург). Потрібні були гроші на життя, і Сергій пішов працювати на будівництво, всупереч застереження лікарів тяжко не працювати. Зір погіршувався, врешті стався крововилив в очі. Після тривалого лікування зір повністю так і не відновився. Змушений залишити навчання.
Найголовніше, думаю Сергій, не скоритися долі, любові життя і бути людиною. І тоді він почав займатися музикою; проводив вечори відпочинку, грав на дискотеках, весіллях. Там він і зустрів свою суджену Людмилу, невдовзі вони одружилися. А згодом у нього з’явилися нові друзі, що відвідували церкву. Спілкуючись з ними, Сергій зрозумів, що музика і танці – це не та дорога, яка веде до вічного спасіння. Але не легко було зразу кинути все і перебороти свою волю, бо заробляв необхідні для життя гроші. І тоді він зрозумів, що йому зможе допомогти лише Бог, бо це він піклується про весь світ, і здався на волю Божу.
Сергій купив собі бензопилу і почав допомагати людям: різав дрова, зрізав біля будинків дерева, вичищав чагарники і возив дрова одиноким пенсіонерам. Сергія добре знають і в своєму селі, і в сусідніх. Він полюбив свою професію і займається цим Божим промислом і понині.
« Коли допомагаєш одинокій людині, вона залишається вдячною тобі. А добро вернеться тобі назад сторицею і буде тобі подяка від мого Бога, бо він є заступником для сиріт і вдів»,- говорить Сергій.
А ще Сергій щонеділі відвідує Храм Божий і просить у Бога здоров’я собі і своїй сім’ї, яке весь час погіршується. Та він не падає духом, бо є йому для кого жити і радіти кожному прожитому дню. Разом з дружиною виховують двох синів Вадима і Андрія та донечку Марію. Любить батько розповідати дітям про царство Боже і спасіння душі, навчає любити людей, бути чесними і справедливими в житті.
А ще він каже, що його життєвим кредом є: «Бути Богу угодному і у людей бути в пошані. Жити чесно, справедливо, допомагати людям і не нарікати на свою долю».
Жанна Мельник, завідуюча ПШБ
с. Симонів Гощанського району
Рівненської області
Всупереч долі. Живе надією і вірить у день прийдешній.
Ткачук Ганна Володимирівна народилася 6 травня 1928 року на хуторі Ледно Костопільського району Рівненської області. В 1949 зустріла Ткачука Полікарпа Уляновича і молоді люди одружилися. Народилися сини Борис та Леонід. Проте доля кликала на свої рідні місця. І в 1969 році сім’я переїжджає в Гощанський район с. Красносілля. У 1978 році у сина Леоніда та невістки народився довгожданий онучок. Молодим батькам потрібно працювати в місті і Ганна приймає рішення забрати малого Олежика до себе. Летять роки і випроводжає Олега в перший клас…
Щастя… Яке воно? Кажуть, що різне буває: і за виміром, і за станом душі…
Героїня цієї розповіді не раз відчувала щасливе почуття, хоч її доля вередлива і непередбачувана, невблаганна у своїх вчинках, недосяжна людському розумінню.
Люди з великою силою волі, зрештою, перемагають вчинки долі у нерівному двобої. Такою сильною особистістю у боротьбі з невблаганною долею постала Ганна Данилівна.
27 грудня 1993 року трагічно загинув син Борис. І, як наслідок, прийшов той злощасний день, коли без сторонньої допомоги не змогла ступити і кроку. Хвороба нещадно швидко прогресувала і прикувала до ліжка.
Страшний душевний біль переживає Ганна. В такі хвилини головною розрадою стає Біблія – духовне джерело, яке вселяє віру, дає наснагу і сили жити. І Ганна Данилівна починає оживати. Сильний характер, тверда воля взяли гору над недугою. Головним її уподобанням стало вишивання. Сонячні барви її рушників, серветок, подушечок радують людей. Проте доля посилає нові випробування. Помирає хворий син Леонід. Раптово трагічно обривається життя єдиного онука Олега, помирає невістка…
В такі хвилини відчаю в Ганни Данилівни, здавалося, зупинилося серце. Якось приснився сон. До ліжка її підійшов старенький дідок і каже: «Ганно, візьми себе в руки. Вони полягли, їх не зведеш, а жити треба…».
В народі кажуть: « Час лікує», та тільки душевна рана матері не загоюється. Доля побила, але не зламала…
І надалі вишиває Ганна. Вишиті штори на двері чарують своїми пишними маками. І дарує свої вироби щира і привітна Ганна Данилівна. Самотньою ніколи не буває. Завжди поруч надійний помічник і розрадник мужній Полікарп Улянович. Світ не без добрих людей. Не було б і дня, щоб хтось із односельців не завітав до неї на хвилинку погомоніти або просто привітатись.
«Треба все приймати і треба жити. Прошу в бога, щоб не опуститися. Шукаю розраду в чужих дітях і онуках, радію за їх і вони не цураються, заходять і провідують».
І уже веселіше дивиться Ганна на білий світ. Радіє і дякує Господу, який допомагає і дає сили на життя. Так і летять роки, як осіннє листя, змітаються плинним часом і зникають у безвісті…
Ганна Рудик, бібліотекар ПШБ с. Красносілля
Гощанського району
Рівненської області
Квіти на полотні
Вже котрий рік до нашої бібліотеки, якою я завідую, надходять бюлетень «Інва.net». В останньому номері прочитала листи читачів до журналу і вирішила написати до редакції сама.
Хочу розповісти про свою активну читачку, людину щедрої душі, хорошого, доброго серця і золотих рук – Галину Андріївну Усар.
Здоров’я все частіше підводить (інвалід 2 групи), але ця людина не втрачає оптимізму, надіється на Бога і лікарів, старається жити повноцінним життям. В неповні 50 лікарі винесли страшний діагноз – захворювання крові. Це було, як грім серед сонячного дня. Розпач рвав на частинки серця, а розум свердлила думка: «І скільки лишилося? Як жити далі?». Але ця жінка і сьогодні не піддається апатії і депресії. Вона знаходить собі розраду в церкві та книгах, які ми їй приносимо з бібліотеки. А ще Галина змалку подружилася з голкою і навчилася передавати навколишню красу в українських вишивках. Якщо ви завітаєте навесні чи влітку, вас зустріне впорядкована оселя, затишок і багато заквітчане повітря, а коли холодні вітри рознесуть останні пелюстки осінніх хризантем і тоді пані Галина не розлучається з ними. Вони оживають на полотні.
Яких тільки рушників не вишивала Галина Андріївна ! Тут і весільні на які кладуть коровай, і ті, які стелять молодятам під ноги, благословляють на сімейне життя, і ті, що вішають на ікони.
Милує око своїми кольорами і квітами різнобарв’я серветок. Ось троянда посміхнулася до сонця, а ось барвник зажурився у росі. Ромашка прокинулася з ранку незабудку і закружляла у веселому танку.
А як би ви побачили подушки Галини Андріївни!!! Різних розмірів, квадратні, круглі, довгасті,вони наче пісню співають про сонце, літо і тепло. У світлині Галини Андріївни Усар висять над дверима вишиті штори, на дивані кріслах – накидки. І не дивно, що на Святі народної творчості, яке проводиться у Вільгірському будинку культури, на виставці робіт народних умільців, яку організувала бібліотека, вироби пані Галини користувалися особливою увагою. А ще її роботи неодноразово представлялися на районних та обласних виставках.
Диву даєшся, звідки черпає натхнення ця, виснажена хворобою, жінка, адже вишивання потребує і вміння, і терпіння, і часу. І коли я запитала про це Галину Андріївну, вона лагідно посміхнулася і сказала: «Все це навколо нас, просто його треба побачити!».
Неоніла Стецюк - бібліотекар
с. Вільгір Гощанського району
Кольори її дитинства
Цю дівчину напевне люблять всі. Рідні і знайомі, малі і дорослі, і навіть, домашні тварини: котик, та собака не відходять від неї. Бо дівчинка випромінює доброту і тепло.
Людмила Кравчук (Симонів) народилася 29 років тому з невтішним для батьків діагнозом.
Під час вагітності мама перехворіла краснухою, що стало причиною вроджених вад дитини, та попри все дівчина щиро радіє життю, любить творити, особливо захоплюється малюванням. Вона малює скрізь: на клаптику паперу, в хорошому альбомі, фарбами, олівцями, ручкою або просто лозиною на дорожньому поросі.
Найбільше її захоплення – персонажі з мультфільмів, казок, переглянутих книг, журналів, а ще тварини і птахи: домашні, сусідські або просто випадково побачені.
Здається: а що в цьому дивного?. Багато людей володіють таким даром. Та давайте почнемо з того, що Людмила особлива людина, вона інвалід дитинства першої групи. Аж надто великий перелік недуг для її ще зовсім молодого віку. Вроджений порок серця, глаукома обох очей (бачить лише 0.03% на праве око), неврит слухового нерва. Ні одного дня без ліків, слуховий апарат, який за медичними показниками можна носити тільки кілька годин на день, постійні відвідування лікарів – такі реалії життя дівчинки. А на часі ще одне оперативне втручання, без якого Людмила може залишитися зовсім сліпою, а коштує воно 20 тис. грн. Для сім”ї – це значні кошти, але вони ніколи не опускають рук і завжди сподіваються на краще.
Я люблю спілкуватися з Людмилою. Яскравий, багатокольоровий, повний щирого захоплення і доброти її світ відтворюється у малюнках.
Марія Лукащук
Бібліотекар села Франівка
Творчість – завжди таїна
(про самобутнього художника з села Курозвани Гощанського району Шандалюк Ю.Й.)
Історія – це не щось абстрактне,це те, що створене руками людей. Нам відомо безліч імен, які прославили нашу країну. Проте серед них є такі, які відрізняються від решти своєю унікальністю, живуть зовсім поруч, намагаються бути непоміченими. Саме до таких і належить Юхим Йосипович Шандалюк, інвалід 2-групи, мешканець села Курозвани Гощанського району рівненської області.
Народився Юхим 2 лютого 1928 року в сім’ї Шандалюків. Хлопчик ріс спритним і здібним. Коли досяг шкільного віку, батьки, Йосип Кіндратович та Матрона Ільківна,Віддали його до польської школи. Відрізнявся Юхим від однолітків своєю винахідливістю: то свисток змайструє, то літака,то паперового змія. Все йому вдавалося легко і швидко. Ще навчаючись у школі, помітив у собі хлопець здатність до малювання: на що не подивиться, те скопіює,або просто свою фантазію прояви і виходить малюнок. Проте чомусь саме таких людей доля не шкодує – розпочалася Велика Вітчизняна війна і Юхим встиг закінчити лише 4 класи. Старший брат Іван пішов на фронт та так додому і не повернувся.
Тепер Юхим Йосипович згадує, як тяжко їм тоді приходилось. У пам’яті також закарбувалося події,як його малого взяли допомагати радянським воїнам налагоджувати переправу через річку Горинь поблизу села Горбаків Гощанського району. Цілу ніч підліток власною підводою підвозив матеріали для нової переправи.
Невдовзі після завершення війни не стало батька. На плечі Юхима лягли господарські турботи. Скільки літ з тих пір минуло! Довелося чимало пережити,але, незважаючи на всі труднощі, негаразди, втрати та інвалідність, ніщо не позбавило цю людину любові до життя, творчої іскринки у серці та любові до прекрасного. Ось уже скільки років підряд милують око незвичайні роботи Юхима Йосиповича, без яких не обходиться жодне сільське свято, жодна святкова подія, щоразу збираючи біля себе широке коло шанувальників. Адже на цих полотнах не просто поєднана барви, а вилито людські почуття, справжні та щирі.
Юхим Йосипович згадує, що до малярства взявся лише у 50-х роках, коли був у зрілому віці. Перші картини були на релігійну тематику, серед яких «Божа Матір та малий Ісус годують голубів». Потім почали з’являтися й інші: «Феї лісового озера», «Лісова мелодія», «Весняний сад», «Зустріч Христа з учнями», «Відпочинок Божої Матері з дитям», «Серце Господа», «Воскресіння», «Молитва». Зараз їх у майстра понад десяток. Особливістю картин є їх незвичайні розміри: 1,5-2 метри заввишки і 50-60 сантиметрів завширшки. Всі вони виконані на склі. Рами до полотен Юхим Шандалюк вирізує власноруч. Кожна рама – це витвір мистецтва, тому що Юхим Йосипович не лише художника,але й чудовий різьбяр по дереву. Найбільше вражає велетенський орел, з розмахом крил 3 метри та ще одна композиція – «Орел, який атакує змію», яка на даний час знаходиться в краєзнавчій кімнаті місцевої школи.
Окремо хочеться сказати і про будинок Юхима Йосиповича,де він мешкає разом зі своєю дружиною Мариною. Цей будинок наче казковий теремок, оздоблений квітами та малюнками. І все власноруч зробив господар, бо справді має неабиякий талант.
А ще віра в Бога допомагала пану Юхиму долати труднощі, творити, приносити Людям радість. 60 років він керував церковним храмом, бо любить церковний спів, бо щиро вірить у Вищі Небесні Сили.
Отак, наперекір долі, людина не просто живе, а й творить, торкаючись своїми шедеврами до найтонших струн душі кожного. Усім людям, які приходять у цей світ, Бог дає особливий дар – талант. Але чимало людей нехтують цим даром, закопують його в землю. Однак є й інші, які розвивають, примножують, передають майбутнім поколінням. Такою людиною і є Шандалюк Юхим Йосипович.
Заїка Галина
Провідний бібліотекар
Надія не вмирає
Минулий рік для моєї родини був дуже важким. Раптово померла свекруха. Не встигли отямитися після важкої втрати, як ще одна біда постукала у двері. У племінниці «висохли обидві нирки». Постала невідкладна потреба у донорі. А ще у мене виявили глаукому. Це повідомлення докорінно змінило всі плани, здавалося, життя пішло по похилій площині.
Три операції (дві – птерігіум, одна – глаукома), реабілітація в Одеському санаторії та консультації в Одеській клініці ім. Філатова на півроку відібрали мене від сім’ї, від улюбленої роботи ( я за фахом - учитель географії). Зір ніби покращився, але виходом на роботу знову почав падати.
У новому навчальному році відпрацювала лише на два місяці і змушена була йти на пенсію за вислугою років, не дотягнувши до пенсійного віку два роки.
Скільки планів, скільки задумів залишилися нездійсненими! Як важко було відчувати себе непотрібною, безпорадною, якою важкою була розлука зі школою, а особливо з дітьми. За 33 роки педагогічної праці я отримала вищу категорію та знання « старший вчитель» і зараз, коли маю вдосталь часу на роздуми, зрозуміла, що в цьому велика заслуга моїх учнів. Скільки семінарів, виховних заходів було проведено з ними! Діти для мене були чистими аркушами, на яких я рік за роком записувала все нові й нові географічні терміни і поняття. А на знак подяки вони мені відповідали хорошими знаннями. Поганих учнів за час роботи у школі я не зустріла, я вдячна долі за таку винагороду, і тепер мені до болю хочеться знову з головою поринути у вир шкільного життя. Та… живу хорошими спогадами, турботами про власних дітей і внуків, а в години відчаю пишу!
Дещо по - іншому я подивилася на свою проблему, коли прочитала кілька випусків бюлетеня «Інва.net». відверті розповіді обездолених дали мені зрозуміти, що не варто опускати руки, треба оптимістично дивитися на світ і вірити у власну перемогу над собою. Тим паче, що у мене є хороша сім’я, колишні колеги, знайомі, які в будь - який момент допоможуть, підтримають, та й я сама ще в силі перш за все опанувати себе й знайти методи боротьби зі своєю недугою. Щиро вдячна вам за «Інва. net»!
Олеся Жданюк,
с. Воскодави
Гощанського району
